«Всі загинули. Я залишився один». Володимир Парасюк: від Майдану до 11 років війни.

Ми говоримо напередодні 11-ї річниці Майдану, з якого почалася не лише наша історія як медіа, але й ваша. Якими ви були тоді — і якими ви є зараз? Що змінилося?

Напевно, я став трохи іншим. Обставини змінилися, і до них потрібно звикати. Пройшло 11 років, за цей час будь-яка людина набирається досвіду, стає іншим. Я почав ширше дивитися на певні речі.

У вас навіть погляд змінився.

Я постарів (сміється). Мені було 25, коли я був на Майдані. Зараз — 37.

З найважливіших подій за цей час — народження синочка. Але я його дуже рідко бачу. У березні буде три роки, як я в армії.

Я багато пропускаю в його житті, і це найважче. Я приїхав — він почав ходити, знову поїхав — почав говорити. Він вже все розуміє і прямо каже: «Тато, не їдь, не залишай мене»... Це щоразу важко.

Я найбільше люблю і ненавиджу дорогу. Коли їду на ротацію, важко на душі. А коли повертаюся — радію кожному знаку, дереву, бо дім все ближче. Так у кожного військового.

«Як я можу вважати себе героєм?»

Вас називають героєм Майдану...

Ні, дивіться...

Ви і тоді відмовлялися від лаврів героя, говорили: «Герої — це весь український народ, який зміг зруйнувати цей режим».

Як я можу вважати себе героєм, якщо бачив героїчні вчинки людей, з якими воюю? Я, напевно, навіть половини тих відважних вчинків не роблю. Мені ще два життя потрібно прожити, щоб дійти до їхнього рівня.

Я дивлюся на людей, які пройшли російський полон, втратили здоров'я... Дуже багато моїх друзів загинули. Як можна говорити, що я герой? Ні, я ніколи в житті так не скажу.

Ці ярлики нікому не потрібні. Мені некомфортно, коли люди так говорять. Я завжди виправляю їх: не розкидайтеся цим словом, бо воно зараз дуже важливе в нашому суспільстві. Мені є з чим порівнювати.

А ви теж були в полоні.

У 2014 році. Це найстрашніше, що я тоді пережив.

Хоча ні, найстрашніше було, коли повернувся. Я думав, що влада збереться, вибачиться за те, що сталося, і ми будемо жити далі. А нас почали обливать брудом, ссорити між собою.

Я говорив: «Ребята, не давайте себе використовувати. Ми пережили ад». Вже багато років минуло, але я пам'ятаю, напевно, кожну хвилину — все, що було в Іловайську.

Мені було дуже боляче, що проти нас почали боротися. Ми стали непотрібними. Потрібно було, щоб хтось відповів за ці необдумані вчинки. А вони досі замовчують. Для них це як кістка в горлі.

«С*ка, я б взяв цих уродів і заставив розміновувати поля»

Зараз Парасюк теж може з'ясувати стосунки, вибиваючи десь двері ногою? Чи в армії вже трохи інша середа?

А тут інший метод з'ясування стосунків (сміється). Тут у мене є командири, я виконую накази.

Ще раз говорю: мої вчинки в минулому не відбувалися просто тому, що я так захотів. Вони мали під собою підстави. Я розумів, що в той момент у нас не було судової системи, не було правоохоронної системи. Ну, хоч по морді ти отримаєш.

Якщо б завтра сталося щось критичне, можливо, я теж би не стримався. Як і кожна людина, наскільки вона відчуває свій рівень справедливості.

Я ось приїхав, відкрив статтю і прочитав про те, що робиться в одному з інтернатів у Тернопільській області. І мене всередині аж розривало. Я хотів сказати «с*ка!». Я б взяв цих уродів, цих вихователів, поставив у шеренгу і заставив би розміновувати мінні поля. Щоб ви розуміли, який у мене рівень неприйняття таких речей.

Тому що тут помирають найкращі, щоб там продовжувалося життя. Тому моє ставлення до таких речей критичне. Тому що ціна занадто велика. Це наша реальність. І найголовніше — не відокремлюватися. Не втікати від цього всього. У нас повинна бути колективна відповідальність.

А «рве» чи ні від того, що зараз більше розмов про бронювання, ніж дискусій, скажімо, про чіткі терміни служби? Критичний чи зараз рівень втоми? І яке моральне стан військових?

Я в такому колективі, де дуже багато професійних людей. І якби завтра сказали — «Все, можете демобілізуватися» — я думаю, що дуже мало хто це зробив би. Тому що у них є певна соціальна відповідальність — насамперед перед загиблими побратимами.

Я вам щиро скажу: я б, напевно, теж не демобілізувався. Хіба що обставини склалися якось по-іншому або щось змінилося б на фронті. Але якби було так, як зараз, я б цього не зробив. І вони такі ж. У них життя побудоване на війні. Вони про інше не думають, вони іншого не знають.

«Я хочу вижити на цій війні»

До речі, не хотіли б повернутися в парламент після війни? Судячи по соціології, зараз великий запит на нових політиків саме з числа військових.

Коли нинішня влада формувала списки, знайомий запитав, пішов би я, якби запропонували. Я сказав: «Ні, тому що я вже старий політик» (сміється).

Але я не політик. У мене є певний політичний досвід, однак я не вписуюся в рамки класичного політика — і не хочу цього.

Я зосереджений на підрозділі, де проходжу службу, і на людях, які тут служать. Я їх безмежно поважаю і буду робити все, щоб наша робота була ефективною і всі повернулися додому.

Я теж хочу додому. Дуже сильно. Я хочу вижити — і це одна з ключових цілей.

Ваше майданівське ядро зараз фактично все на війні?

Люди,