«Мої пісні — це визнання у діагнозах». Vivienne Mort про новий альбом, вроджену депресію, бабусині девізи та ставлення до росіян.

Про девізи бабусі

У моєї бабусі є девізи, які вона часто повторює. І мені вони запам'яталися. Невдалі частини мене взяли ці девізи. У бабусі завжди «Сьогодні хороший день» і «Все буде добре». Це такі прості слова, але вони у неї завжди звучать як рефрен. Хоча є ще й «Ні про що не думай». Але цей девіз я намагаюся не брати, тому що мені і без порад це вдається.

Про новий альбом

Нічого поганого про нього нам не сказали. Були деякі коментарі, що люди розчаровані. Я стежу за цим, тому що відповідаю на них. Але це швидше були очікування, що ми будемо робити щось таке, як раніше, а ми не виправдали цих надій.

Ми вже не вперше випускаємо альбом в цю епоху інтернету. Нам захотілося відзначити цей момент (вихід альбому — ред.), і ми подумали, що потрібно зібрати друзів.

Я хвилювалася, тому що вперше показувала альбом, і це наче мої визнання у діагнозах. Може, не в діагнозах, а в думках. Мені ж ніхто не пише ці пісні, я їх сама пишу — щось пережила і написала. І для нас це був перший досвід — просто зібрати людей у театрі та показати їм обкладинку, щоб вони буквально дивилися на музику, не відволікаючись. І тому там така суміш переживань, включаючи те, чи не буде їм незручно піти, щоб не образити авторів.

Мені не важливо, щоб слухач розумів текст саме так, як я. Я вважаю: скільки вух і слухачів, стільки й інтерпретацій одного твору.

Про творчий перепочинок

У 2020 році ми вирішили, що потрібно розійтися: коли починали, домовилися, що якщо нас самих музика не надихає, то краще її просто не робити. Не хочеться бути музикантами, які вже двадцять років грають одне й те ж, одну й ту ж пісню, трохи її там переробляють і видають за нову.

У нас з цим альбомом вже нова епоха. Поштовх стався саме під час вторгнення, коли ми зрозуміли, що є ми, є слухачі. А до того моменту ми вже розпустили групу і планували просто пожити, надихнутися чимось, а потім зустрітися і з новими думками продовжити. Але ми зрозуміли, що разом ми сильніші. Ми проїхали два великих європейських тури, а також по Україні, і це все акумулює кошти, які ми віддаємо.

Про творчість

Я з 10 років так реагую на переживання — пишу пісні. Творчість зі мною не може не відбуватися. Інакше, напевно, я б покінчила життя самогубством, якби цього не виражала. Тому що мені в розмові набагато важче висловлювати свої думки. Я серйозно не думала, чи допомагає це, тому що іноді я щось пишу і сиджу плачу ще довго. Я не знаю, добре це чи погано. Може, там треба було одну сльозу уронити, а я сиджу і проливаю сльози.

Про коментарі в соцмережах

Наша публіка — це люди, які самі захотіли, десь нас знайшли і підписалися. У нас майже всі коментарі позитивні. І тому постійно потрібно себе критикувати, тому що так можемо зовсім не розвиватися.

Коли, наприклад, ми десь з'являємося, приходять нові люди. І відразу починають надходити коментарі: «Помада потрібна іншого кольору». Я іноді забавляюся і пишу: «Якого, що порадите?» Радять більш блідий, але потім пишуть: «Вибачте, якщо що…»

А також під відео, яке стало вірусним, завжди багато чужих коментарів. В основному там фото з бархатцями і дітьми на аватарках. І починається: «Хто це?», «Що це?», «Що вона воє?» Найбільше я отримала таких коментарів під відео, де співала пісню Ніни Матвієнко. В той день, коли її не стало, у мене був концерт у Житомирі. А я в дитинстві на конкурсах співала «Сіла птаха». І я захотіла в цей день заспівати на концерті цю пісню. Ми виклали це відео. І почалося: «Так, як Ніна, не буде», «Що це за ворона кричить?»

Про вроджену депресію

Мені кілька років тому сказав спеціаліст, що я відношуся до 7% людей, у яких вроджена депресія. Тих, хто народився і вже все бачить так сумно. Але я екстраверт. Тому що, незважаючи на драматичне бачення всього, я все ж люблю людей, спілкуватися, виступати. Я завжди обожнювала виступати. І я не можу бути одна. Мені потрібно з кимось розмовляти.

Про ставлення до росіян

Мені не шкода росіян. Я їх дегуманізувала для себе. Це сталося, тому що в перші дні вторгнення я ще писала пісні, які я їм адресувала. Я ще думала, що там люди, я не до якоїсь сірої маси звертаюся. Так сподівалася. Тому що, пам'ятаєте, в перші дні була надія, що всі вони вийдуть на площі. Не може ж бути так, що вони все це просто проковтнуть і скажуть «ну ладно, не бачимо, що там відбувається».

А потім стало ясно. Не знаю, що перемогло в них, але повне байдужість. І це дійсно сіра маса, і дегуманізація відбулася сама собою. Ще до Бучі.

Я ще спочатку читала повідомлення від росіян, від слухачів, тому що у нас там є слухачі. І пам'ятаю, що одна людина мені постійно писала: «Я ось скинув на ваш збір, ми з вами, ми тут, нас мало, але ми ховаємося». І останнє, що я вже пам'ятаю від нього, — це те, що він мені скидає відео, як вночі балончиком замазує букву Z. І я подумала: господи, поїдь додому, герой.

Про російську культуру

Я закреслила її для себе. Вона була в моєму житті, я на ній виросла. Я добре пам'ятаю з дитинства російські книги. А з українських, крім Шевченка, майже нічого не пам'ятаю. Кілька творів, які дуже осіли в голові, — наприклад, «Жовтий князь», про Голодомор. Ось якісь конкретні спалахи є, але я не можу сказати, що, навчаючись в українській школі, я навчалася на українській літературі. Просто над цим працювали, нас русифікували.

Зараз я дочитую «