Малоросійська єпархія з малоросійським єпископом. Як під Києвом зводять монастир Російської православної церкви за кордоном.

«У Верховній Раді шукайте зрадників. Тут їх немає»

«Ого, а це що таке?» — запитує таксист, який підвозить мене в село Мала Солтанівка, за 45 км від Києва. Тут розташувався Свято-Іоаннівський монастир Російської православної церкви за кордоном. Точніше, однієї з її гілок, що виникла після розколу, — Малоросійської єпархії.

Розкішні куполи і високі вежі нагадують величезний замок, а не храм. Під церквою складено червону цеглу — будівництво тут не припиняється вже понад двадцять років. У дворі знайомлюся з Вадимом. У нього сива борідка, бандана і навушники. Людина стоїть на помості біля каплиці. Він художник, що створює мозаїки. Якраз викладає фігуру Архангела Гавриїла.

Художник кидає погляд на велику стіну навпроти, де зображено місто Єрусалим. На цю мозаїку у нього пішов рік. Запитую, скільки це коштує. Сміється у відповідь: «Багато».

Вадим говорить, що війна внесла корективи і в його творчу роботу: раніше для мозаїк використовував смальту з заводу в Луганській області (який знищили росіяни) або з Італії, але війна ускладнила і цей шлях.

Вадим був свідком, коли сюди навідувалася Служба безпеки України. В монастир неподалік, що належить так званому московському патріархату, спецназівці приходять частіше. «А тут нічого немає, багато хлопців-будівельників пішли на фронт», — говорить художник.

Пожилий чоловік виносить повз нас відро з сміттям. Працює тут будівельником, приїжджає з Києва. «Ми теж християни», — відповідає на запитання, чому ходить у цей монастир.

У дворі з’являється Олексій — широкоплечий чоловік, одягнений у білу рясу, поверх якої чорна куфайка. У нього блакитні очі і довга срібляста борода. Він передає Вадиму згорток грошей — помічаю, що це складені купюри номіналом 100 євро. І підтверджує його слова про те, що співробітники СБУ навідувалися в гості.

«СБУ шукала зброю: якийсь ідіот-депутат написав, що бачив зелені ящики. Привезли шість машин. Тридцять людей. У касках, у броні. Це ж смішно», — говорить Олексій.

Розмова з Олексієм у мене одразу не зав’язується. «Ви як ніби приїхали не з Києва, а з якоїсь глушини». Це єпископ Солтанівський і Малоросійський. Фактично власник цього місця. Моя просьба — не спілкуватися зверхньо — його зачіпає. «Ми не зможемо з вами поговорити», — говорить він і прямує до альтанки, тут же у дворі.

Роблю другу спробу поговорити. Біля єпископа сидить монахиня. Олексій мене то погано чує, то не розуміє — монахиня перекладає на російську йому мої запитання, чому єпархію назвали малоросійською. І тоді єпископ відповідає російською. «Лавра не російська? Антон і Феодосій не російські? Якщо москвичі взяли собі це найменування, це не означає, що вони вже російські. Тут не московська патріархія».

В його розумінні термін «Малоросія» позбавлений політичного, етнічного чи мовного характеру. І що часто це початкова або центральна частина країни або міста. Як у грецькій традиції, коли рідні землі називали Малою Грецією, а колонізовані — Великою.

Олексій, він же Євген Пергаменцев, народився в Києві. Говорить, що навчався в україномовному інтернаті, але на державну мову переходити не хоче. Мовляв, складно в 77 років «міняти артикуляцію», а суржик терпіти не може: «Я не говорю українською, щоб не спотворювати мову, але все розумію».

Монахиня, яка йому перекладає, — його колишня дружина. У них троє дітей. В якийсь момент вони розлучилися і обидва постриглися в монахи. За церковними канонами єпископом може стати тільки монах, тому, можливо, саме ради кар’єри Олексія, у світі Євгена, дружина пішла на такий крок.

На запитання, звідки бере гроші на будівництво монастиря, Олексій відповідає так:

«Церква завжди існує при пожертвах. У мене немає генеральних спонсорів, але є 10-20 тисяч жертводавців. Якщо протягом 20 років не красти, не купувати машини і квартири — ось і результат. Також у церкві є ящик (ящик для пожертвувань — ред.)». А ще говорить — допомагають прихожани з Канади, США, Франції, Німеччини.

У 2007 році Олексій, як заявляли в РПЦ, звернувся до «широкого кола російських підприємців, політичних і громадських діячів, керівників різних державних установ». Просив взяти в дар ікону і пожертвувати на будівництво «російської православної села» під Києвом.

Однак все це, вважає Олексій, не причина, щоб монастир закрили через закон про заборону релігійних організацій, пов’язаних з росією:

«Я що, не українець? Троє депутатів взяли і написали, що я колаборант. У Верховній Раді шукайте зрадників. Тут їх немає і бути не може».

Олексій відкрито порицає Українську православну церкву московського патріархату, але і ставить під сумнів канонічність Православної церкви України: «О ПЦУ я взагалі нічого не хочу говорити, мені навіть не цікаво, тому що це не для мене. Де вони взяли єпископа? Філарет? Він полковник, постригшийся монах, у нього є діти. Є закон: немає єпископа — немає церкви. Де я взяв — знаю: їхав у Канаду, там мене рукоположили».

Але називати кількість монахів і прихожан у його єпархії відмовляється.

«Ви хочете, щоб я повірив у Томос?»

У другий раз я приїхав у монастир у неділю зі своєю колегою Наталією Мазіною. М