Вперше ділимося інформацією про «технологію» виконання смертної кари в Лук’янівському СІЗО
В Україні час від часу громадяни пропонують повернути смертну кару для зрадників держави, для тих, хто наводить ворожі ракети на мирні населені пункти. Проте ці зміни в законодавстві є неможливими.
Наша країна офіційно припинила застосування «розстрільних» статей Кримінального кодексу в 1997 році. До цього в незалежній Україні було винесено щонайменше 1166 смертних вироків. Загалом стратили близько 600 осіб. У 1999 році Конституційний суд остаточно закрив можливість відновлення вищої міри покарання, визнавши це несумісним з Основним законом.
Оскільки ця тема періодично виникає в публічному просторі, мені зателефонував незнайомець, який сказав, що він «читав багато вигадок» про виконання «смертних» вироків, і хотів би поділитися правдою. Ми зустрілися… Чоловік представився Миколою Івановичем. Судячи з його детальних знань, можна припустити, що він був серед дуже обмеженого кола осіб, які були присутні під час виконання вироків. Можливо, він був прокурором або навіть безпосереднім виконавцем. Такі деталі могла знати лише добре обізнана людина. Але хто він насправді, так і залишилось незрозумілим.
До 1991 року в Україні існували кілька міст, де виконували найвищу міру покарання – розстріл: Харків, Дніпропетровськ, Житомир, Львів, Луганськ та Київ, – розповідає Микола Іванович.
А хто ж у київському СІЗО виконував роль вершителя справедливості?
Цю особу призначали з працівників ізолятора, зазвичай це був офіцер. У нього було двоє помічників зі служби контролерів – фізично підготовлені чоловіки. Зазвичай вони виконували свої традиційні обов'язки, а коли настав час особливої роботи, то переходили до неї.
Як все починалося в день, умовно кажучи, «Х»?
В ізоляторі збиралася комісія з чотирьох осіб. Її очолював представник прокуратури. До складу входив хтось із керівництва СІЗО, медик, працівник інформаційного центру МВС. Вони збиралися в окремій кімнаті в напівпідвальному приміщенні. Розглядали особову справу засудженого: перевіряли, чи є вирок (смертна кара), чи є указ Президента України про помилування, судове розпорядження про виконання цієї міри покарання. До особової справи також мав бути доданий супровідний документ начальника Управління внутрішніх справ, в якому зазначалося, що направляються матеріали на такого-то засудженого для виконання вироку. Вивчивши всю цю інформацію, давали команду – привести засудженого. Помічники виконавця вироку йшли до корпусу СІЗО і виводили його. Тут варто зазначити, як члени комісії заходять у СІЗО. Вони роблять це так, щоб ніхто не бачив.
Тобто повна таємниця?
Так. Напередодні прокурору телефонує СІЗО – мовляв, є справа. І все – жодних подробиць. Так домовлено. Наступного дня в призначеному місці, у певний час, на деякій відстані від прокуратури зупиняється мікроавтобус із затемненими вікнами. Авто прибуло за прокурорським працівником. Дорогою «підбирають» співробітника МВС і заїжджають на територію СІЗО через КПП. Охорона не перевіряє цей автомобіль. Біля будівлі корпусу ізолятора зупиняється, і члени комісії проходять до кабінету засідань.
Чому така секретність?
Щоб не викликати підозр. До речі, так само вони й виїжджають. Після виконання вироку труну з покійником поміщають у цей же мікроавтобус. Туди сідають виконавець вироку з двома помічниками, представник прокуратури та працівник інформаційного центру МВС. Автомобіль залишає територію СІЗО. У певному місці зупиняється, прокурор з працівником інформаційного центру виходять, а мікроавтобус прямує в напрямку крематорію.
Яка роль працівника інформаційного центру МВС?
Він «списує» засудженого. Знімає його з обліку як мешканця цієї країни.
Чи були визначені певні дні для розстрілів?
Ні. Начальник СІЗО, отримавши особову справу засудженого, визначав, коли саме виконати вирок. Якщо у ній були всі необхідні документи, то намагалися зробити це якомога швидше.
Чи здогадувалися засуджені, куди їх ведуть з камери?
Складалося враження, що вони відчували, куди їх ведуть. І що це – їхній останній вихід… Тому вони по-різному проявляли свої емоції. Деякі намагалися вирватися, інші падали на коліна перед комісією, плакали, просили пробачення, надавали шанс стати чесними людьми. Було огидно на це дивитися.
Помічники виконавця були озброєні?
Ні. Але вирватися від них було абсолютно неможливо. Вони приводять засудженого у напівпідвальне приміщення, де його допитує прокурор. Запитує прізвище, де народився, де проживав, інші дані. Тобто переконується, що перед ним саме той засуджений, стосовно якого винесено «смертний» вирок. Інші члени комісії рідко ставили запитання. У медика зазвичай запитань не було.
Що після допиту?
Засудженому наказують зайти до іншої кімнати, мовляв, там ще одна комісія, яка вислухає і, можливо, замінить смертну кару позбавленням волі. Звісно, ніякої «іншої» комісії не було. Зачиняються двері, лунає постріл. А потім ще два – контрольні. Це вже працює виконавець. Після цього з кімнати виходять виконавець, два його помічники, а тіло залишають там… Щоб «відлежалося», так би мовити. Заходить медик, констатує смерть. Знімають кайданки. Це фіксується у двох документах: у першому – що виконується вища міра покарання, санкціонована прокурором, у другому – що вирок виконано. Після цього накривають стіл і випивають по чарці.
Навіть так?
Виділяли кошти на такі потреби – купували продукти, горілку. Коньяк не вживали. Це було потрібно не для того, щоб напитися, а щоб зняти стрес. Це було передбачено.
<