Чума – це давня хвороба, з якою людство боролося понад 2000 років
Найвідоміша пандемія – «Юстиніанова чума» – поширилася в VI столітті та забрала мільйони життів у Східній Римській імперії. Проте найбільш руйнівною була чума в XIV столітті, відома також як «Чорна смерть». У той час хвороба охопила Європу та Азію, забравши життя майже 25 мільйонів людей, що становило третину населення тодішньої Європи. Чума була вкрай заразною і смертельною, передавалася через укуси інфікованих бліх, а також повітряно-крапельним шляхом у легеневій формі. Без ефективного лікування та вакцин хвороба сіяла паніку і хаос, руйнувала міста й держави. Ситуація покращилася лише наприкінці XIX століття з появою наукових методів боротьби з інфекціями.
5 Проте в XVIII столітті чума все ще залишалася небезпечною інфекцією, завжди супроводжуючи масовими втратами населення. В той час не було якісних протиепідеміологічних заходів, тому тісні міські умови та погана гігієна лише сприяли швидкому поширенню хвороби.
На території України протягом XVIII століття епідемія відбувалася 15 разів. Кожні 8-15 років фіксувалися нові спалахи захворювання, які забирали велику кількість життів. У 1770-1772 роках епідемія чуми досягла особливого масштабу. Вона виникла на фоні російсько-турецької війни 1768-1774 років. Тоді велика концентрація людей, недостатнє медичне забезпечення та антисанітарія сприяли поширенню хвороби на полях битв. Чума легко розповсюдилася з Молдови і Волощини до Трансильванії та Польщі, а звідти перейшла на територію України.
6 Влада намагалася реагувати на загрозу епідемії. Завчасно були введені заборони на в’їзд в країну іноземців, які могли бути заражені, а також обмежено ввезення товарів та пересування транспорту. Проте чума все ж проникла вглиб російської імперії. Основним фактором її поширення стало неможливе обмеження руху військ. В армію доставляли провізію та набої, а звідти поверталися поранені та військовополонені, що сприяло поширенню хвороби. Постепенно чума охопила Київську, Новоросійську і Білгородську губернії, хоча в Києві загрозу спочатку сприймали скептично. Ще в 1729 році у Василькові, під Києвом, була створена карантинна застава, яка стала основною та координувала шість інших на території України.
7 Перші випадки чуми в Києві зафіксували 2 вересня 1770 року. На Подолі, важливому торговельному центрі міста, померло троє чоловіків, які займалися перевезенням боєприпасів для армії. Наступного дня померла жінка, яка отримала від них у подарунок вовняну шаль. Для розслідування ситуації була створена комісія з лікарів, випускників Києво-Могилянської академії. За характерними симптомами – високою температурою, галюцинаціями та виразками – був поставлений діагноз «чума».
8 У квітні 1771 року до комісії приєднався військовий лікар Данило Самойлович (фундатор першого в Україні наукового медичного товариства), чиї поради та досвід допомогли в боротьбі з епідемією. Але до його участі вже були допущені серйозні помилки, і місто зазнало великих втрат. Хвороба поступово поширилася на всі райони Києва, з Подолу інфекція дійшла до Старого міста та Печерська. 12 вересня були зафіксовані перші жертви в Старому місті, а 19 жовтня – на Печерську. Всі частини міста постраждали від епідемії, і кількість хворих продовжувала зростати.
9 У зв'язку з погіршенням ситуації закривалися державні установи та навчальні заклади, включно з Києво-Могилянською академією на Подолі. Студенти роз’їжджалися по домівках, поширюючи інфекцію далі. У Софійському монастирі хвороба набула особливого розмаху – тут померло майже 140 осіб, зокрема 60 ченців і 80 прислужників. У інших монастирях спостерігалася схожа картина через скупченість мешканців і недовіру до приписів лікарів. Єдиним монастирем, що не охоплений епідемією, залишився Михайлівський. Ченці вважали, що їх захистила чудотворна ікона, тоді як медики пояснили це тим, що монахи не залишали територію обителі, що створило своєрідний вакуум і не дало хворобі проникнути всередину.
0 Лікарі почали виявляти інфікованих і тих, хто контактував із хворими. Заражених ізолювали, відправляючи на Труханів острів, а взимку розміщували в Кирилівському монастирі. Деяким хворим дозволяли повернутися додому. Оскільки вакцини ще не було, а досвід боротьби з чумою був обмеженим, шанси на одужання були практично відсутні. Лікарі уникали прямого контакту з хворими і дезінфікували одяг за допомогою диму та провітрювання, що займало багато часу. Речі з будинків заражених витягували на мотузках за допомогою гаків і спалювали на подвір’ях. Пізніше цю роботу почали виконувати солдати, але процес ліквідації хвороби залишався повільним і неефективним.
1 Мешканці Києва намагалися зберегти своє майно. Іноді вони переносили тіла померлих з одного двору в інший, щоб уникнути обов’язкової евакуації і зберегти свої речі. В інших випадках люди ховали прямо на своїх ділянках, не повідомляючи про це медиків і владу. Солдати також привласнювали речі заражених, щоб потім обміняти їх або продати. Місцева влада не сприйняла серйозно попередження медиків. Як наслідок, ослаблення карантинних заходів призвело до значного зростання кількості жертв. Навесні 1771 року епідемія знову спалахнула в Києві, поширюючись із села Пирогів та району Печерська. Речі з будинків померлих продовжували продавати, що тільки сприяло подальшому поширенню хвороби. Влада оточила Поділ, Печерськ і Старий Київ постами охорони та обмежила пересування мешканців. Люди могли залишати райони лише за спеціальними перепустками, щоб придбати їжу. Такі заходи викликали невдоволення серед населення, яке вимагало свободи пересування та скасування карантину.
2 Проблем