Меценатство зародилося ще в часи античності, задовго до того, як це стало мейнстрімним явищем. Державний діяч Гай Цільній Меценат, який жив у І столітті до нашої ери, є яскравим прикладом цього. Його підтримка поетів Вергілія та Горація стали фундаментом для подальшого розвитку меценатства в Римі, а також в інших культурах. Відтоді меценатство як діяльність почало популяризуватися, приносячи користь для обох сторін. Для меценатів – задоволення та увіковічення імені, а для митців – можливість реалізуватися.
Такі меценати були і в Україні, де їхня діяльність сприяла не лише розвитку культури й мистецтва, але й впливала на освітні та соціальні сфери.
Родина Терещенків
Терещенки – одні з найвідоміших філантропів України. Ця сім’я розбагатіла на виробництві цукрових буряків. А почалася ця історія з патріарха Терещенків – Артемія.
Артемій Терещенко народився в місті Глухів 1794 року. Ріс майбутній бізнесмен у бідній родині козацького походження. В молоді роки служив у армії і працював наглядачем у крамниці одного купця. В Артемія був хист до підприємницької діяльності, власне завдяки цьому він зумів сколотити для своєї сім’ї стартовий капітал, який пізніше примножили його нащадки.
Молодших Терещенків було четверо: сини – Микола, Федір, Семен і дочка – Мар’яна. За рахунок вдалих заручин Мар’яни Терещенко та дворянина Семена Куксіна, Артемій отримав перші землі.
Найбільший успіх родини припав на роки Кримської війни – 1853-1856, під час якої Терещенки забезпечували армію харчами. Пізніше, завдяки вигідному союзу Миколи Терещенка з Пелагеєю, сім’я звернула свою увагу на нову вигідну нішу – бурякоцукрову промисловість. У ті часи цукор видобували з тростини, але пізніше виявили, що його ще можна отримувати з буряка. Відтоді у всіх дев’яти українських губерніях почали налагоджувати цукровий бізнес – особливо в Києві, де розташовувалося практично 93 відсотки цієї переробної галузі.
1855 року в Глухові (перше місто, в яке вклався Артемій Терещенко, виділивши 1846 року необхідні кошти для реставрації Трьох-Анастасіївського собору. Пізніше його син Микола став мером Глухова, і пожертви на розвиток міста зросли, адже загалом видатки цього мецената на місто становили кілька мільйонів доларів, якщо перевести на сучасні ціни) відкривається перший цукровий завод Терещенків.
Після скасування кріпосного права Терещенки – одні з небагатьох, хто змогли швидко адаптувати бізнес до нових умов. Підприємці купували й орендували маєтки зі старими цукровими заводами, модернізували їх і легко наймали робочу силу, пропонуючи вигідні трудові умови.
1870 року Микола і Федір Терещенки заснували «Товариство цукрових і рафінадних заводів» з початковим капіталом у три мільйони рублів, який до 1900 року зріс майже втричі. До кінця століття вони контролювали майже 10 відсотків виробництва цукру в імперії і володіли понад 160 тисячами гектарів землі.
Інвестиція в місто
У 1870-х роках Микола і частина родини переїжджають до Києва. Там Терещенки стануть впливовими меценатами, фінансуючи численні будівлі, що збереглися до нашого часу. Завдяки їм було засновано п’яту чоловічу гімназію (нині – Національний транспортний університет) і зразкове початкове училище (тепер – частина Київського університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого). Також фінансування здійснювалося для КПІ, Національного художнього музею та притулків на Бессарабці.
Власне, Терещенки не обмежувалися своєю бізнес-імперією і спонсорством спорудження різних будівель. Наприклад, Федір був великим поціновувачем мистецтва, мав велику колекцію картин, а тому відкрив у Києві першу картинну галерею у власному будинку для широкого загалу. Діти Миколи Терещенка також любили мистецтво. Його син планував спорудити в українській столиці велику галерею, але, на жаль, у зв’язку з ранньою смертю ідею не реалізували. Однак за його допомогою було побудовано Київську рисувальну школу. Колекціонуванням також займалася і дочка Миколи, Варвара Ханенко, яка разом із чоловіком Богданом зібрала унікальні предмети, що стали основою музею Ханенків.
На жаль, внаслідок реалізації комуністичної ідеї планової економіки, 1919 року Терещенки змушені були емігрувати за кордон, залишивши на Батьківщині свою спадщину.
Родина Ґалаґанів
Ґалаґани також свого часу стали впливовою частиною київської громади. Історія цієї родини розпочалася з Гната Ґалаґана, який 1708 року зробив собі кар’єру не на найкращому вчинку, зрадивши Мазепу під час повстання та перейшовши на бік Петра І. За це від царя 1716 року він отримав село Сокиринці в Прилуках. Власне, тоді сім’я облаштувалася і здобула маєток, який із покоління в покоління вдосконалювався. Найбільші зміни в садибі відбулися на початку ХІХ століття, коли її господарем став Павло Ґалаґан.
У 1820-30-х роках розпочалася масштабна перебудова садиби. Було заплановано перетворити маєток на зразковий палацово-парковий комплекс. Над цим працювали архітектор Павло Дубровський, який побудував ампірний палац на 60 кімнат, та німецький садівник Йоганн Бістерфельд, який створив ландшафтний парк площею понад 350 гектарів, прикрашений альтанками, містками і дамбами. Навколо розташовувалися флігелі, оранжерея, теплиці, стайні та господарські будівлі. Було побудовано дві церкви, одна з яких стала усипальницею роду.
Зрештою маєток Ґалаґанів набув свого статусного вигляду, і з 1840-х років, коли Григорій Ґалаґан успадкував його, садиба стала центром культурного життя. Тут бували Куліш, Костомаров, художники Васько, Жемчужников, Лагоріо, Соколов та інші відомі особистості.
Інвестиція в місто
Саме за Григорія родина розпочала меценатську діяльність. Він запам’ятався відстоюванням твердої позиції щодо скасування кріпосного права, відкриттям і фінансуванням 1874 року жіночої та чоловічої гімназій у Прилуках та інших навчальних закладів. 1871 року в Прилуках завдяки Григорію створюється ощадно-позичкове товариство, що допомагало селянам, які потерпали через неврожаї, та людям, чиї будинки згоріли.
У Києві меценат фінансував видавництво журналу «Кіевская старина», став одним із засновників Національної бібліотеки України.
Та 1869 року сім’ю Григорія та Катерини Ґалаґанів спіткало нещастя. Їхній 15-річний син Павло застудився під час поїздки до маєтку на Чернігівщині. Хвороба розвивалася стрімко, і наприкінці квітня 1869 року юнак помер, що стало важким ударом для родини. Щоб увічнити пам’ять про сина, Катерина і Григорій заснували приватний навчальний заклад для обдарованої молоді, назвавши його Колегією Павла Ґалаґана, на честь сина, який рано пішов із життя.
На утримання Колегії Григорій передав великий будинок, уклав величезну суму грошей, кілька маєтків. На його кошти цей навчальний заклад утримували майже 50 років. Колегія працювала до більшовицького перевороту 1917 року, а нині в її приміщеннях розташовано Національний музей літератури України.
Утім Ґалаґани не лише увічнили своє ім’я, а й залишили значну матеріальну спадщину. Збереглися палац у Сокиринцях, будівля Колегії в Києві, а частина картинної колекції родини нині зберігається в Чернігівському художньому музеї імені Галаганів. Досі збереглися храми, які фінансово підтримувала родина.
Родина Бродських
Бродські також, як і Терещенки, збагатилися на виробництві цукру. В 1840-х роках Ізраїль Бродський став власником кількох цукрових заводів. У 1876 році сім’я переїхала до Києва, де почала поширювати свій вплив.
Крім Ізраїля Бродського, підприємницький талант мали і його брати – Йосип, Соломон та Ісаак. Пізніше в Ізраїля Бродського народилося четверо синів: Лазар, Лев, Іона і Соломон. Однак, оскільки Соломон і Іона, потерпали на психічні недуги, єдиними спадкоємцями стали Лазар і Лев.
Власне, в їхніх руках сімейна спадщина тільки примножилася, особливо домогтися впливового становища вийшло в Лазара Бродського, який навіть отримав прізвисько «цукровий король». Він очолив Олександрівське товариство цукрових заводів, яке контролювало понад чверть усього виробництва цукру в російській імперії. Був засновником другого товариства пароплавства Дніпром, членом Біржового комітету, також мав у своєму розпорядженні 13 заводів: 10 цукрових і 3 рафінадних, був акціонером усіх промислових підприємств, які тільки виникали в Києві.
Після смерті батька Лазар і Лев почали займатися млинарством: їхній борошномельний млин вважався найбільшим у Києві. Також Бродські володіли вугільними шахтами, соляними промислами та іншими підприємствами по всій країні.
До кінця ХІХ століття Лазар став одним із найзаможніших і найвпливовіших українських підприємців, зберігши цей статус до смерті. Після нього справу продовжив молодший брат Лев. Проте, на відміну від Лазара, Лев не сильно тримався за меценатські цінності, ба більше, перебуваючи в Європі, програв величезні суми в гральних будинках.
Інвестиція в місто
Утім, саме коли Лазар очолював родинну справу, меценатська діяльність Бродських масштабувалася. У 1895 році він став співзасновником і першим головою Товариства боротьби із заразними хворобами. Завдяки його коштам 1896 року було збудовано Київський бактеріологічний інститут, що стало важливим кроком під час епідемій, зокрема холери. Сім’я також утримувала Київську єврейську лікарню.
Крім медичних пріоритетів, Бродський також переслідував і просвітницькі цілі. Він був одним з ініціаторів і головних засновників КПІ, а спільно зі своїм братом заснував єврейське училище, яке отримало ім’я їхнього покійного брата Соломона.
У 1898 році Бродський інвестував у будівництво найбільшої синагоги Києва, яка стоїть досі на вулиці Шота Руставелі. Завдяки його пожертвам у Києві з’явилися трамвай, Театр оперети, Національний художній музей. А після смерті Лазара за його заповітом був побудований Бессарабський ринок.
Крім фінансової підтримки братів Бродських, участь у розбудові міста брала і Сара Бродська, дружина Лазара. Вона активно була задіяна в різних соціокультурних ініціативах, а також стала однією із засновників клініки для жінок.
Власне, значні внески Бродських у Київ складають чималий список, та ці шляхетні справи могли бути тривалішим, однак 1904 року від цукрового діабету помер Лазар, а через 19 років в еміграції в Парижі помер і його брат Лев.
Отже, спадок Галаганів, Терещенків і Бродських залишається важливою складовою столичної історії. Відданість цих філантропів розвитку освіти, культури й медицини не лише змінила Київ та інші українські землі, але й заклала основи подальшого суспільного поступу.
Дарія ФРОЛОВА
Про сучасних олігархів столиці дивіться у випуску ютуб-проєкту «В тіні каштана» «Ікона корупції: герої скандальної картини Максима Микитася»