У колонії до Олександра Пушкарського зеки ставилися з пошаною, ніби до «хрещеного батька» торговельної мафії Києва
«І ось я в камері смертників Лук’янівського СІЗО. Мимохідь до голови лізуть різні думки про минуле. Якби я мовчав, то слідство пішло б зовсім іншим шляхом. Багато злочинів так і залишилися б нерозкритими. Мовчання інших директорів ТОРГів коштувало їм 10 років позбавлення волі. Невже моя помилка у тому, що я обрав хибну позицію захисту? Чому за правду таке жорстоке покарання? Думка про те, я міг уникнути не тільки смертної кари, але і відносно суворого покарання вбиває, тисне на свідомість, не дає спокою ані секунди. День тут тягнеться, як рік. Це ж убивство! Навіть державний обвинувач знайшов у моїй справі пом’якшуючу обставину – бездоганна минула діяльність…».
Це – фрагмент заяви до прокуратури на 34 аркушах Олександра Пушкарського, датованої 8 червня 1984 року. Ще не минуло й місяця, як Київський міський суд виніс йому вирок: смертна кара – розстріл. Сталося це 22 травня.
В архіві переглядаю сторінки пояснень, звинувачень, протоколів допитів… Простежується, як у неволі ламалися люди, давали фальшиві свідчення, каялися в усіх злочинах, просили помилування, хоча спочатку не визнавали вини.
З ім’ям цієї людини «зв’язано» 34 великі кримінальні справи про слідство та судові процеси 1983-1984 років. Це був період тотального розгрому торговельної сфери Києва. Більше 250 посадовців із торгівлі, адміністративно-управлінської сфери були засуджені за хабарництво, розкрадання соціалістичної власності, обман покупців. Таким чином комуністичний режим з його новим кремлівським верховодом-кадебістом Андроповим проводив показову боротьбу із злочинністю.
Це вже після винесення судом «розстрільного» вироку Пушкарський напише у касаційній скарзі:
«Я зрозумів, що на моєму місці рано чи пізно можуть опинитися сотні, якщо не тисячі працівників торгівлі, варто лишень «органам» щільно цим зайнятися».
А вони ж і займалися – система показового зачищення Києва крутилася на повну. Постраждало чимало невинних. Хоча й не без того, що ловили і «липкоруких» працівників торгівлі.
В матеріалах справи є такі дані: Пушкарський вказав на 35 завідувачів магазинів «Київавтоматторгу», які передавали йому гроші. Однак 24 з них повністю заперечували це, 12 осіб визнали такі факти лише через деякий час, а 14 обвинувачених називали такі свідчення неправдивими як під час слідства, так і в суді.
Мені було важливо зрозуміти не з казенних паперів, тобто не з характеристик, протоколів, допитів та «щиросердечних зізнань», що відчуває людина, тобто Олександр Пушкарський після колосального тюремного випробування, як оцінює ті «андроповські» судові процеси.
5 грудня 1984 року голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко підписала указ про помилування Пушкарського – смертну кару замінили на 15 років відбування покарання. Він не досидів у колонії до закінчення терміну 3 роки 6 місяців і 29 днів. Богунський народний суд Житомира умовно-достроково звільнив його від подальшого відбування покарання.
Олександр Михайлович довго не погоджувався на розмову зі мною. Але моя настирливість таки перемогла. Ми домовилися зустрітися в квартирі, що майже в центрі Києва. (Пушкарський пізніше скаже, що це помешкання його брата – типова столична п’ятиповерхова «хрущовка».)
…Двері мені відчинив чоловік невисокого зросту. Приязно посміхнувся. Так, це Пушкарський, у минулому успішний директор великого столичного торговельного підприємства, яке налічувало 61 магазин, 64 кіоски, 1703 автомати з продажу води, 149 – із продажу пива, 4784 торговельні автомати на підприємствах. Тут працювало більше тисячі людей.
Коли Пушкарський став на чолі «Київавтоматторгу», то об’єднання ледве животіло – справи йшли кепсько, адже створили підприємство на базі найгірших магазинів. Але він зумів вивести підприємство в лідери. У 1982 році кількість торговельних автоматів у Києві сягнула 8,5 тисячі – в СРСР це був найвищий відсоток техніки на душу населення. Товарообіг того року сягнув 28 мільйонів рублів. А прибуток із 240 тисяч у рік зріс до мільйона рублів і більше. Про лідерство Пушкарського писали навіть у всесоюзній пресі, його нагородили трьома медалями, від оргкомітету Олімпіади-80 вручили лист-подяку.
Але мине деякий час, і Пушкарський у СІЗО напише «щире зізнання»:
«Мій громадянський обов’язок – викрити виразки існуючих ганебних відносин… у системі торгівлі».
Потім – ще одне зізнання:
«У мене накопичувалося грошей значно більше, аніж я міг витратити їх. Вони обпікали мені руки, не давали спокійно жити, але піти з торгівлі не було ані найменшої можливості. І куди піти, якщо спеціальність – торгівля?». «Грошей було так багато, що я не знав, куди їх дівати…»
У який же глибокий вир закрутило людину! І хто в цьому винен? Не тільки ж тоталітарна система.
Перше запитання було прямим, і може не зовсім приємним для Олександра Михайловича.
Згадаймо початок, коли почали громити київську торгівлю. Деякі обвинувачені завідувачі магазинів заявляли, що «Пушкарський здав слідчим свою команду, тобто чесних працівників». Одна із завмагів просила суддю Сітнову винести вам за це «розстрільний» вирок. Як ви оцінюєте усе це крізь роки?
У 1988 році, відбуваючи покарання на Уралі, в «Івдельлаг