«Я не бабуся, я солдатка». 72-річна військова «Азову» розповіла про службу, полон та роботу в стабпункті.
Тетяні — 72 роки, вона — солдатка бригади «Азов». Жінка впевнена: вікові обмеження вигадали бюрократи, а відмова від бажань у похилому віці — це для нудних людей.
«Не потрібно старити себе», — говорить вона.
Ми говоримо про її службу, про користь літніх людей в армії, про філософію життя, яка допомогла їй перенести полон і бути своєю для молодих побратимів. Про свободу вибору та про те, що життя людини буде таким, яким вона сама його зробить.
Військові — особлива спільнота
Ця війна — не перша для пані Теплюк. Життєві кризи завжди спонукали її випробувати себе. Так, у 1980 році вона поїхала в охоплений війною Афганістан.
Тоді вона не ставила питання, що роблять радянські танки в чужій країні. Тетяна якраз розлучилася з першим чоловіком, у пологовому будинку, де працювала операційною сестрою, саме робили капітальний ремонт, і їй потрібно було прибрати після будівельників. Туга, невіра в себе.
«Мені захотілося з’ясувати, на що я здатна. Сподівалася, що в армії будуть якісь нові виклики», — згадує сьогодні Тетяна.
Вона поїхала працювати цивільною медсестрою в складі тилових служб радянських військ в Афганістані. Непрямої участі в бойових діях не брала — надавала медичну допомогу пораненим перед відправкою в госпіталь.
В Афганістані в її житті відбулися дуже важливі події. Там вона вдруге вийшла заміж — за чоловіка, який вже майже 45 років не заважає їй бути самою собою. Там вона на все життя зрозуміла, що військове товариство — особливе. «На війні у хлопців немає пустих байдужих очей», — пояснює Тетяна. І там вперше відчула, що серцем належить до цього товариства.
«Я завагітніла і повинна була повернутися з Афганістану в 1981 році. Але мені весь час не вистачало духу армійського братства, яке я відчула там серед військових», — розповідає жінка.
Після Афганістану її мирне життя тривало багато десятиліть. Робота операційною сестрою, походи в гори, сплави по ріках, далекі походи, плавання — Тетяна шукала випробувань у повсякденному житті дружини і мами.
З Майдану — до «азовців»
Після оформлення пенсії жінка не думала відпочивати на лавці з сусідками. Продовжувала працювати в пологовому будинку — робота дуже зручна для активної людини: добу відпрацювала — і кілька днів займайся своїми справами. З грудня 2013 року Тетяна після чергувань почала їздити на Майдан — у свої майже 62 роки допомагала в медпункті, який організували майданівці в Жовтневому палаці. Хворі та поранені учасники Революції гідності — люди з небайдужими очима відразу стали зрозумілими та рідними для Тетяни. Перев’язати, поставити крапельниці, дати ліки… Вона ще встигала їздити додому в Васильків — готувати їжу, підтримувати сина і чоловіка, які допомагали будувати барикади…
Коли учасники Майдану почали записуватися в добровольчі підрозділи для оборони Донеччини, жінці стало важко на душі. Вона хотіла до них і з ними. Але добре пам’ятала один з штурмів ОМОНу на Майдані, коли вона змогла добратися до барикади тільки з допомогою товаришів. Тому не вірила в свою мобільність і не наважилася проситися в якесь підрозділ.
«Почалося АТО, мене палили всі ці події — Іловайськ, Маріуполь, Дебальцеве. В Маріуполь я просто закохалася, я не пропускала жодного репортажу з міста. Маріуполь тоді вдалося відстояти, він стрімко українізувався — я хотіла стати частиною його життя. Обдумувала можливість переїзду в Маріуполь. Але я переживала, що людині пенсійного віку в прифронтовому місті буде важко знайти роботу.
Ось я так гризла себе до 2015 року. А потім мені зателефонував мій похресник, який служив в “Азові”, і запитав, чи погоджуся я працювати в їх медпункті. А я сказала, що вже рік мрію про таку пропозицію. Взяла в пологовому будинку відпустку, поїхала до хлопців. Це був березень 2015 року. Поїхала і залишилася з ними в Маріуполі. З лікарні звільнилася по телефону», — весело згадує Тетяна.
0Сім'я тримається на свободі
Жінка в 63 роки їде за сотні кілометрів від дому в військову частину «подивитися» — і залишається там. А що ж чоловік? Син? Як відреагували?
«А вони жили своє життя. Чоловік — механік, йому ось лише б копирсатися в машинах. Він і в Афганістані був механіком при наших майстернях. Син — зубний технік. Я по телефону повідомила чоловіку, відчула, що йому ситуація не сподобалася. Але в нашій родині правило: завжди поважати рішення один одного і не заважати один одному. Тому що сім'я тримається на свободі кожного», — розповідає Тетяна.
Сім років до початку повномасштабної війни вона приїжджала у відпустку — разом із сином сплавлялися по ріках, ходили в походи, працювала на городі. Чоловік до неї в Маріуполь не приїжджав.
«Я завжди думала: якщо мій чоловік когось зустріне, то я це прийму тільки з радістю, що він влаштує своє життя. Людину не змусиш себе любити, утримуючи його біля себе. Але я ніколи не намагалася тримати, а він ніколи не прагнув йти. Може, тому, що ми навчилися приймати один одного такими, які ми є, і не переіначувати», — ділиться інтимним жінка.
До речі, зараз син Тетяни також служить в «Азові». Чоловік після початку повномасштабної війни пішов до військкомату, але, за словами дружини, йому сказали «йти звідси». Дружина в 70+ в армії, а чоловік у 60+ — ні. І Тетяна Теплюк сприймає це абсолютно спокійно.
1Війна, полон — це частина армійського життя
Медп