«Я достатньо доросла, щоб витримати твоє горе». Як працюють доули смерті в Україні.

«Що вас привело до мене?» — запитує перша.

Друга не стримує сліз.

«Я достатньо велика і достатньо доросла, щоб витримати твоє горе. Розкажи, що з тобою трапилося?» — рудоволоса ледь усміхається і слухає.

Жінка по ту сторону екрану розповідає, що її чоловік загинув на війні. Вона не може відпустити його, відчуває, що не живе. А треба, адже є діти.

«Розумію, що ця розмова не врятує мене, не вилікує, але я хочу перестати тонути. Хочу відштовхнутися від дна», — просить вона.

Жінки говорять годину, другу.

Прощаючись, сумна говорить: «Ви дали мені відповідь. Ви ніби дозволили мені жити». Її обличчя розслабилося, пом'якшилося.

Перша знову бере дзвіночок і занурюється в звук. Так вона «закриває двері» в історію своєї клієнтки.

Рудоволосу звуть Дарія Бондар, їй 34 роки, і вона — доула смерті.

Хто такі доули і навіщо вони?

В умовах війни смертей навколо так багато, що навіть нестерпно уявити їх кількість. Кожен, хто пережив втрату, потребує підтримки. Хтось порівнює своє горе з друзями, хтось — з психологами, а хтось йде до доули смерті.

Слово «доула» має давньогрецьке походження і перекладається як «служниця». Так колись називали жінок-повитух. У сучасному світі вони з'явилися як доули життя — навчена допомога, яка підтримує жінок емоційно і фізично під час вагітності, пологів і після. Ніяким чином не втручаються в медичну сферу. Вони можуть зробити жінці масаж ніг, запекти для неї яблука, подихати разом з нею для врівноваження стану тощо.

На початку 2000-х у США одна з медсестер хоспісів, де хворі літні люди доживали свої останні дні, помітила, що, незважаючи на хороший професійний догляд, вони самотні і не мають підтримки. Виникла потреба у спеціалістах, які супроводжували б людей, поки ті помирають. Могли поговорити з ними, тримати за руку, допомогти скласти заповіт або список досягнень за життя — створити умови для спокійного і гідного уходу. Крім того, ці спеціалісти могли б підтримати в гострому горі тих, хто втратив рідних і близьких. Побыти для них хоча б на короткий час тим, хто співчуває і знає, що робити.

Так з'явилися доули завершення життя і програма, за якою їх навчають. В Україні це молода професія: доул ще не так багато, у них немає спільноти, про них дізнаються за рекомендаціями.

Юрист Дарія Бондар отримала професійну сертифікацію після навчання на доулу смерті в США. Так само, як і її колега, 34-річна Єлена Ткач, яка до цього була перекладачем і комунікаційником. Обидві принципово відмовилися від навчання на русомовному курсі, який заснувала одна з вже професійних доул для країн пострадянського простору.

У Дарії чоловік — ветеран з ампутацією, у Єлени — хлопець після поранення. Сама вона волонтер і постійно оголошує збори для ЗСУ.

«Я не поділяю цінностей тих, для кого “немає різниці, з ким працювати”, маючи на увазі російських вдови. Я не називаю їх колегами і відверто осуджую», — говорить Єлена.

З чим йдуть до українських доул?

Обидві жінки зіткнулися з тим, що українські реалії відрізняються від тих, до яких вони готувалися. В Україні їх послуги майже не користуються попитом серед тих, хто доживає останні дні, або серед їх рідних. Але кількість клієнтів, які переживають відчай від втрат у війні, зростає: йдеться як про тих, хто втратив тварину, місто, звичне життя.

На відміну від психологів, які працюють з травмою і спрямовують людину на зміни, доули не лікують і не терапевтують. Вони пропонують підтримку, співчуття і вихід, якого люди не бачать через біль. На сесіях доули смерті переважно мовчать, але максимально уважно і емпатично присутні.

«Одного разу до мене звернулася жінка з проханням бути поруч, коли вона говоритиме про втрату Маріуполя, його вулиць, свого дитинства там, свого дому, своєї кар'єри. Усього того, що вона будувала і що вкрали вороги. Це в її тілі відчувалося як зґвалтування», — розповідає Дарія.

В інший раз до неї насправді прийшла дівчина після сексуального насильства.

До Єлени звертаються переважно родичі військових, рана від втрати яких свіжі, а також з питаннями щодо полонених або зниклих безвісти.

«Це вдови, наречені, друзі. Одна з категорій — жінки, які не були офіційно заміжніми за загиблими чоловіками. У суспільстві вважається, що вдови мають більше право на скорботу, а “ви просто з ним зустрічалися, ви — ніхто”.

У мене є знайома, у якої росіяни вбили близького друга. Вона проводжала його на фронт, планувала взяти хрещеним для своїх дітей. Жінка заборонила собі горювати. У того чоловіка є дівчина, у неї самої — наречений. Мовляв, можуть горювати тільки дружини, дочки, матері, сестри. А коли ти просто подруга, не всі розуміють. І вона попросила допомоги розібратися: як їй це прожити, як впоратися», — розповідає про своїх клієнтів Єлена.

Вони проговорили зі знайомою, як легалізувати її горе. Зокрема, про те, що вона може писати про друга в соцмережах, тому що коли людина зберігає пам'ять про когось — це елемент скорботи. Можна посадити дерево і поставити табличку, можна організувати військовий збір. Варіантів багато, і люди, як не дивно, проявляють у таких справах багато креативу.

«Молодим людям часто достатньо однієї сесії, щоб легалізувати своє горе. А це найчастіший запит», — зазначає Єлена.

Сесія в доул зазвичай триває до двох годин, іноді й два з половиною — поки людина не виговориться. Вони бувають онлайн — для тих, хто далеко; бувають очні: в офісі, вдома у доули, в парку — де людині зручно