«Ворогів слід прощати, щоб ненависть не руйнувала нашу душу» — капелан.

Я готувався до розстрілу

До Бога я прийшов лише в 25 років. І перша моя молитва: чому так пізно? Чому я втратив стільки часу? А інша: дай мені, Боже, любові. Я відчуваю твою любов, вона прекрасна, і я хочу навчитися любити людей, як ти.

Мене рукоположили на священника в 2010 році, я був настоятелем у місті Остер в Чернігівській області. Їздив з дому кожного дня 85 кілометрів.

Коли стався Майдан, я був там з самого початку: молився разом з народом. А коли почалося АТО, вирішив поїхати туди. Армія для мене не чужа: я служив, тому хотілося підтримати бійців.

Я і ще один священник відвідали патріарха за благословенням. А він мені й говорить: «Отче, у вас своя війна вдома, хто ваших дітей буде виховувати?». І не пустив на фронт.

У мене з дружиною троє своїх дітей, а з 2011 року у нас є дитячий будинок сімейного типу. Беремо на виховання підлітків, які нікому не потрібні. Коли в 18 років вони «випускаються», тобто виходять з-під опіки, беремо інших. І так вже є 17 «випускників». Хтось створив свою сім'ю, двоє синів воюють. Переживаю за них: один вже має кілька контузій.

Тому у мене був прихід в Острі, а з 2015 року я служив капеланом у військовій навчальній частині «Десна».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, наше село в Чернігівській області опинилося в окупації. Поки була зв'язок, в місцевому чаті я запросив до нас додому всіх, хто боїться, у кого немає їжі, кому нікуди йти. І люди потягнулися. В найвищий пік зібралося 86 людей.

У нас великий дім на 480 квадратів, є хороший підвал. Якийсь кацап заглянув, спустився: «О, яке бомбосховище, тут і ховайтеся». Забрав всі мобілки, планшети, ноутбуки: «Перевіримо, завтра віддамо». Ага, віддає досі.

Але була захоплююча історія. У мене було два телефони, на одному встиг стерти фото і контакти, а на іншому, з якого передавав координати російських військ нашим військовим з горища, — забув. Ну, думаю, все. Уб'ють.

Страху не було, тільки думка: потрібно прощатися з родиною, але так, щоб не помітили. Обняв дружину, а сам блідий, як стіна. Чекаю, коли ж за мною прийдуть. І ось під'їжджає два БТР, йдуть до дверей кілька росіян: «Що у вас тут?». Я не витримав: «Що там з телефонами?» — «А ваші стріляли, влупили, вся техніка згоріла».

Я такий щасливий, заходжу в дім: «Телефонів немає». — «А чому ти радієш?» — запитують мої. Тільки через півроку зізнався їм, що готувався до розстрілу. Я дуже вдячний Богу, що він відвів мене від неминучої розправи.

Якщо втрачати ногу, то краще ліву

Через місяць після деокупації мене запросили або викладати в академії Міністерства внутрішніх справ, або йти служити в військовий госпіталь, тому що капеланів катастрофічно не вистачало.

Я схилявся до академії, тому що мені ближче працювати з молоддю, ніж з хворими. Але все вирішилося само собою: в госпіталь вже надходили поранені, робота кипіла. Я приїхав, перший день був, поспілкувався і зрозумів, що це моє. Бог поставив мене чітко куди треба.

Яка моя робота? Почну з того, що священик — це той, до кого приходять люди, переважно віруючі. Йому простіше. Капелан — це той, хто сам іде до тих, хто не вірить, щоб ознайомити їх з православною вірою.

На території госпіталю є храм святого великомученика Георгія Переможця, де я як настоятель проводжу служби. Також кожного дня в лікарняних палатах роблю свій «обхід», запитую у бійців: хто ти, звідки, якої віри, часто чи ходиш до церкви, читаєш чи Святе Писання, хочеш чи ти в Царство Боже і т.д.

Складаю певний духовний портрет людини. І від цього вже відштовхуюсь, про що далі говорити.

Ось кілька тижнів тому розмовляв з 22-річним хлопцем, у нього ампутація лівої ноги прямо під пахом. Я запитав, як він після поранення: не впав у відчай. А він: «Ні, отче, я у Бога попросив: якщо поранення і втрата ноги, то краще лівої. Ну і головне, щоб господарство не відбило. Так і вийшло». — «А чому лівої?» — «Щоб на машині на автоматі їздити». Він бадьорий, швидко поправиться.

А сьогодні у мене була така приємна пара. Вона з заходу України, він з Луганська, але зустрілися за кордоном, одружилися. Живуть в Івано-Франківську. Жінка — віруюча, постійно читає Святе Писання і на свій день народження попросила, щоб чоловік «Отче наш» вивчив. І він вивчив, тому що для неї це важливо. І мені розповів, що так вдячний своїй дружині, що вона за нього молилася: «Я завдяки їй на війну пішов з Богом у серці».

Дуже багато цікавляться духовними питаннями. Один боєць — молодий, два вищі освіти, має допитливий ум. Говорить, Бога не знав. Але ми проговорили дві години, я йому Біблію залишив: «Все, що незрозуміло, підкреслюй олівцем і телефонуй». І він тепер частенько набирає: «Отче, сьогодні будете? Зайдіть до мене. А ось це про що написано?» — і ми знову бесідуємо.

В лікарні дуже цікаво. Я колись їздив по тюрмах як священик, там людина фізично нікуда не поспішає і має багато часу для роздумів. Тут теж намагаюся лікувальним військовим донести: «Розмірковуйте про своє життя: що хотіли б змінити? Не сидіть в телефонах, нехай ваш розум буде живим».

Так і віра повинна бути жива, осмислена. Не просто свічку поставити, перекреститися і «амінь» сказати. Богові це не потрібно. Христос не якийсь