Волинська трагедія: що насправді сталося? Володимир В'ятрович розповідає про історію, політику, цифри, меми та «незручну» правду.

Про меми

10 років тому саме в студії hromadske Олег Царев озвучив тезу про «волинську різню», якою, очевидно, він хотів відповісти на всі складні питання, відповіді на які не знаходив у своєму досить обмеженому розумі, формованому радянською пропагандою. Насправді цей мем важливий і більш глибокий, оскільки показує, як в Україні складну тему польсько-українського непорозуміння використовують дуже грубо, інструменталізують і політизують антиукраїнські сили. Дуже сумно, що цього не помічають наші західні сусіди. І не бачать, як їхні наративи, які розповідають, зокрема, і про трагічні сторінки нашої польсько-української історії, віддаються на використання таким людям, як Царев або Колесніченко (це ще один активіст того часу).

Для наших західних сусідів це має бути певним застереженням, чому їхні тези в такому карикатурному вигляді підхоплюють відверті українофоби, до того ж люди, які чітко проросійські, просоціалістичні. Це ті люди, які, напевно, ніколи не хотіли бачити незалежної Польщі. І це показово, тому що демонструє, наскільки наші західні сусіди іноді в цій темі просто осліплені, навіть не на одне око, а на два. І зовсім не бачать того, хто і як використовує цю тему в боротьбі проти всього українського. Ці інтереси не мають нічого спільного з бажанням розібратися з минулим, тим більше з налагодженням українсько-польських відносин.

Про спроби дискусії

Ми готові до дискусії. Ми б хотіли такої дискусії. Більше того, я можу згадати, що був одним із організаторів спеціальної площадки для такої дискусії в 2014 році. Після перемоги Революції гідності в березні я став керівником Українського інституту національної пам’яті. Одним із перших моїх кроків було звернення до візаві з Польського інституту національної пам’яті з закликом налагоджувати співпрацю.

Одним із її елементів було створення неймовірно важливої площадки — українсько-польського форуму істориків. Двічі на рік — один раз у Польщі, один раз в Україні — збиралися кілька польських і українських істориків, які детально дискутували на конкретні теми. Наприклад, вересень 1939 року: що робили українці, що робили поляки, що робили політичні формування. Ми співставляли дані один одного, сперечалися. Кожен готувався до цього, напрацьовував якісь історичні матеріали, виставляв їх. Це було дуже цінно. І тривало десь до 2017 або 2018 року.

Коли я для себе почав відкривати джерела, зокрема, про польсько-український конфлікт, то побачив, наскільки інакше складається картина, якщо залучити ці українські джерела до тих дискусій про Польщу і Україну. І мені здається, що ми були на порозі дуже серйозних зрушень у розумінні цієї проблеми.

Але ці зрушення не цікавили польських політиків, які зробили собі політичну кар’єру на тому, що у всьому нібито винні українці, і потрібно змусити їх оцінити польсько-український конфлікт саме так, як вони вважають за потрібне: засудити Бандеру, Шухевича, УПА. Їм не було цікаво, що зараз, можливо, відбудеться перегляд цієї теми. Тому почалося грубе втручання політиків у цю дискусію. До того ж, на одному з останніх засідань учасник дискусії, шанований професор, почав виступати з політичними заявами, вимагаючи від нас засудження певних дій української влади, чим просто шокував іншу частину поляків.

Але врешті-решт була поставлена крапка в цьому діалозі, тому що прийняли закон про те, що цей конфлікт був геноцидом, здійсненим українськими націоналістами проти польського населення, і заперечення цього факту передбачає кримінальну відповідальність. Ми втратили цю площадку. Після цього головними представниками теми залишаються польські політики.

Про термінологію і передумови

Термін «волинська різня» або навіть «волинська трагедія» — неадекватний для оцінки того, що відбувалося. Мова не може йти тільки про Волинь, оскільки конфлікт був значно ширшим географічно. І в основі лежить протистояння між обома національними рухами — українським і польським. Я впевнений, що є всі підстави говорити про українсько-польську війну. Головними акторами цієї війни були польське підпілля і українське підпілля, які ставили перед собою дуже конкретну політичну мету — заволодіти територіями, які кожен з них вважав своїми.

Коли в 1919 році ЗУНР програла війну з Польщею, коли в 1923 році території заходу України були визнані за Річчю Посполитою, Польща зобов’язалася поважати права національних меншин, зокрема українців. І нічого з цього не було зроблено.

Вся політика польської держави до 1939 року — це постійна асиміляція і її посилення. Це стосувалося знищення українських церков, це стосувалося освіти. Українці, по суті, вважалися громадянами другого сорту. Ти не міг отримати якусь посаду на державній чи військовій службі. І таким чином Польща сама фактично виховала ціле покоління професійних революціонерів. Зростає критична маса людей, які мають потенціал, амбіції і розуміння: тільки тому, що їхні предки, їхні батьки буквально програли війну, їм тут не буде життя. І тому вони вирішують для себе — ні, вони програли війну, а ми візьмемо реванш.

Коли розгортається Друга світова, головним виразником українського руху стає ОУН. Польський рух також після падіння держави переформатується в підпілля. Є політики, які вважають, що потрібно продовжити рух за відновлення Польщі.

У 1941 році починається Германо-радянська війна. Здавалося б, є всі підстави для обох національних рухів знайти спільну мову, оскільки жоден з них не має своєї держави. Було б доречно домовитися, як разом боротися проти німців і, можливо, проти радянських.

Переговори тривають у 1941-1942 роках. Посередником у них виступив митрополит Андрій Шептицький, який прагнув запобігти протистоянню. Але переговори зайшли в глухий кут через питання територій. Безсумнівно, жодна зі сторін не могла поступитися. А коли вичерпуються політичні засоби, на жаль, до гри входять військові засоби.

Тому почалося протистояння, яке переросло в масштабну війну між обома підпільними рухами, оброслу додатковими