П'ять версій «Щедрика» та один постріл. Микола Леонтович.

Галину похоронили в Тульчині за державний рахунок. На міському кладовищі є могили її матері та сестри, але їх ідентифікувати неможливо. Також залишається невідомим місце поховання батька Леонтовича — священника Дмитра. І взагалі, багато обставин життя та смерті композитора залишаються заплутаними або невизначеними.

hromadske вирушило в Тульчин, де з 1908 року жив композитор, та в Марківку, яка стала місцем його загибелі, щоб пролити світло на його історію.

Дружина соромилася грати біля нього

За словами директора музею-квартири Леонтовича в Тульчині Світлани Лукашенко, у селі Монастирок під Немировом, де народився композитор, від Леонтовичів нічого не залишилося.

Дім батька в селі Шершні Вінницької області, де Микола провів дитинство, як і житло композитора в Покровську, згорів більше 100 років тому. А ось дім у Тульчині з речами родини, на щастя, зберігся.

До народження Миколи в родині Леонтовичів було п'ять поколінь священників. Колись Микола закінчив Шаргородське духовне училище, духовну семінарію в Кам'янці-Подільському, але династію не продовжив. У його свідоцтві про закінчення семінарії красуються трійки — і тільки за церковне співання п’ятірка.

Нотній грамоті, співу та грі на музичних інструментах його навчив батько — в молодості старший Леонтович навіть грав на віолончелі в оркестрі семінаристів і керував хором (в музеї-квартирі збереглося навіть фото цього оркестра — на ньому видно, що Микола дуже схожий на молодого батька).

Після семінарії Микола вирушив у вчителі — викладав у сільських школах та училищах сучасної Вінницької області. Паралельно отримав звання керівника церковного хору в регентському класі Придворної капели в Санкт-Петербурзі.

В цей час Леонтович встиг і знайти собі пару. Клавдія Жовтківська була дочкою священника з волинського села Подлісся. Вони познайомилися в 1901 році в селі Тиврові Вінницької області, де Микола викладав у духовному училищі, а Клавдія гостювала у родичів. У наступному році одружилися, а в 1903-му вже стали батьками маленької Галинки. Наступні чотири роки Леонтовичі провели в Покровську, де Микола викладав у залізничній школі.

«В Покровську народилися його молодші діти — Надя та Володимир. І ось: син-немовля помирає, Клавдія дуже хворіє і довго лікується в Єкатеринославі. Леонтович керує робочим хором, а його друг бере участь в антиурядових виступах. Це тягне за собою придирки поліції, через які композитор з родиною переїжджає в Тульчин», — розповідає Світлана Лукашенко.

Чому в Тульчин? Тому що в місцевому жіночому єпархіальному училищі якраз було місце викладача музики та співу. Недалеко від міста служив священником батько.

В єпархіальному училищі, де навчалися доньки священників, Леонтович відразу організував хор. За його проханням дівчата привозили з своїх сіл тексти та наспіви народних пісень, різноманітні етнографічні матеріали. Підписували улюбленому вчителю свої фотографії, вишивали йому гаманці — тепер це все в експозиції музею.

Нотні записи зібраних пісень Леонтович складав у спеціальний чемодан, який також є серед експонатів. За спогадами доньки Галини, коли батько відкривав чемодан і програвав записи на піаніно, ніхто не мав його відволікати. Хіба що дружина тихенько приносила чай…

«Батьки Леонтовича мали хороший слух і голоси, прекрасно співали, як і його сестри. Тож він не терпіти, коли хтось із учениць фальшивив у співі чи грі на музичних інструментах. Не кричав, просто дивився на свою ученицю, яка взяла неправильну ноту, і вся червоніла. А дружина біля нього навіть ніколи не сідала за піаніно, щоб не дратувати чоловіка», — розповідає Світлана.

Леонтовичі змінили в Тульчині 7 квартир. У ту, де знаходиться музей, вони в'їхали в 1918 році. Це була частина будівлі єпархіальної канцелярії, що опустіла, коли більшовики закрили жіноче єпархіальне училище.

В цій квартирі на 5 кімнат Леонтович написав третій, четвертий і п'ятий варіанти «Щедрика». На думку Світлани Лукашенко, «Щедрик» вперше прозвучав саме в Тульчині — його виконав хор учениць Леонтовича на Різдво 1915 року в церкві єпархіального училища. А восени 1920 року композитор приймав у Тульчині хорову капеллу свого друга Кирила Стеценка, яка на концерті у палаці Потоцьких виконала кілька творів Леонтовича.

«Після концерту Стеценко вкотре закликав Миколу Дмитровича переїхати, нарешті, в Київ. А той казав, що переїде, коли закінчить оперу “На русалчин Великдень”. Але закінчити не встиг», — говорить директор тульчинського музею.

В січні 1921 року Леонтович надів пошите Клавдією з обрізків сукна пальто, такі ж, зроблені руками дружини, шапку та штани, взяв у дорогу калачів — і пішов з тульчинського дому. Планував на кілька днів — вийшло так, що назавжди.

Коханка? Плітки!

На одному з фотографій учениць Тульчинського єпархіального училища, яка зберігається в Марківці, є брюнетка юна дівчина з розкішним косою. Надія Танашевич — донька священника з села Стражгород, що в 8 кілометрах від Марківки. Вона писала вірші, розбиралася в українському фольклорі, і саме їй Леонтович запропонував створити лібрето 2 та 3 акта опери «На русалчин Великдень». Опера писалася за казкою Бориса Грінченка, але змісту казки вистачило Миколі Дмитровичу лише на перший акт.

Чому Леонтович звернувся до сільської дівчини з поетичним талантом повітрового рівня? Ч