У матері троє синів. Історії братів, які служать в одній бригаді.

Щоб не розбудити жінок, з якими працює на заводі в Польщі, Тетяна на світанку виходить на сходи їхнього гуртожитку — на молитву. Молиться за Романа, за Сашу, за Богдана. Троє їх у неї, її хлопців… «Відведи, Боже, від них російську кулю, захисти від ворожих обстрілів. Допоможи їм виконати їхню роботу — захистити свої родини та свою землю. Яви, Боже, милість свою до них і їхніх побратимів». Вона молиться за своїх синів і за все українське військо, адже це також чиїсь матері діти.

…У лютому 2023 року трьом братам з волинського села Велицк принесли повістки з військкомату. Тепер вони служать у 100 бригаді. Жартівливий, запальний Роман — старший. Виважений і розсудливий Саша — середній. І молодший, Богдан, — той, хто за всіма ознаками і навіть результатами УЗД мав народитися дівчинкою, а народився хоч і ніжним до мами, але твердим у своїх рішеннях і переконаннях хлопцем. Хіба думала коли Тетяна, що саме від найменшого почує жорсткі в своїй правді слова: «Мама, треба все пережити»?

Ми поговорили з братами Додиками про те, як воюють, коли рідний брат стає ще й побратимом, а родина — найважливішим рубежем оборони. Ми знайшли й їхню маму, щоб дізнатися, як з маленьких пустунів виростають надійні та наполегливі чоловіки, яким можна довірити своє майбутнє…

Треба все вміти

Старший народився смуглявим, з чорними очима — мама відразу вирішила, що треба назвати Романом. А через рік і сім місяців народився другий син. Назвали Сашею, як брата Тетяни, і Ромчик дуже кумедно це ім’я вимовляв — якраз навчився говорити. А Богдана їй справді дав Бог — пологи були важкими, Тетяна і зараз плаче, згадуючи той тиждень у лікарні.

«Старших у 1994 і 1996 роках народила — час важкий був, так важко ми з чоловіком повинні були працювати, щоб їх підняти. Робота, завжди робота. Посажу їх удвох в один візок і беру з собою на город або в поле — буряк полоти, картоплю. Рядно їм розстелю під вербою, пляшечки з молоком дам — вони поїли і заснули, а я спини не розгинаю за цією роботою. Підросли, я пішла в наше сільгосппідприємство до корів — і хлопці мені допомагали. Зима, а вони, бідні, чистять за корівками. Навчила їх доїти — ручки в них маленькі були, важко їм, але старалися. З 7 років корів доїли», — розповідає Тетяна.

З чоловіком вчили синів, щоб все вміли робити: і в полі, і по господарству, і собі поїсти приготувати, і випрати. Постійно говорили хлопцям, що життя — воно таке, треба вміти все. І вони справлялися: город, кролики, свині, корови, бички, коні.

«Хлопці їсти хочуть, ще й так важко працюють, а ти вигадуєш, з чого їм що наварити. Ні м’яса немає, ні сала. На роботі гречку видавали, олію. Наготуєш тієї гречки, цибулею приправиш з морквою. Або вареники — пшениця була своя, борошно було. Це вже коли ми розжилися, так я Ромі чебуреки, Саші пельмені — вони це любили», — задихаючись сльозами, говорить Тетяна.

Богдан народився в 2002-му — вже до того часу родина трохи піднялася. Маленький Бодя і вечерю приготує, і в домі впорається, поки мама з роботи прийде. Оскільки старші брати поїхали після 9 класу вчитися, молодший повинен був господарювати.

Діти підросли, батьки почали їздити з села на заробітки: мама одного з собою сина візьме, батько — іншого, а когось залишали вдома дивитися за господарством. Зазвичай Сашка — він серйозний, дім не спалить, поганих друзів не приведе. У нього і в городі буде порядок, і огірків він на зиму закрутить, і варення наварить. Ще знайде, як підробити на якомусь будівництві, щоб гроші на мотоцикл зібрати або на мобілку якусь нову…

Самі брати про дитинство згадують не так сумно, як їхня мама. І грали, і дуріли — як усі діти. Багато працювали — але й веселощів було, і розваг, і, врешті-решт, усі тоді в селі жили важко, але до праці приучилися.

«Ми розуміли, що батькам потрібно заробляти гроші, що їх треба виручати — допомогти з господарством, за Богданом дивитися. Ми ж родина», — розсудливо говорить Саша.

Вони з братами з малих літ знали, що ніхто нічого готового не дасть: хочеш щось мати — приклади зусиль. До війни — для родини зароби, зараз — переможи ворога.

Волиняни з бандерівських лісів

Роман вивчився на водія-електрика, Саша — на автослюсаря, Богдан — на бармена-офіціанта. Але з такими спеціальностями на Волині заробити важко. Тому хлопці, коли стали дорослими, слідом за батьками поїхали на заробітки. Будівництво, робота в теплицях. А між заробітками допомагали у своєму господарстві: поле, город, худоба, збір чорниці.

В селі робота пізно укладає спати і рано піднімає, зайвий раз інтернет відкрити немає коли. Про початок повномасштабної війни брати дізналися від мами — вона, стривожена, зателефонувала з Польщі, де була на заробітках, розповіла, що Україну обстрілюють росіяни.

Війна підступала до Тетяниних синам повільно: спочатку забрала їх дядьків, інших родичів. Клопоти в селі не вирішиш за один день: землю треба обробити, урожай зібрати, з тракторами-комбайнами розібратися, допомогти по господарству родичам, чиї чоловіки пішли на фронт. У Саші дружина чекала другої дитини, Богдан ще відходив від важкої операції, після якої його на 5 років звільнили від мобілізації. Романа донимали поламані коліна. Але на початку 2023-го брати Додики відчули, що війна вже наблизилася до них. Чи вони вже були готові до фронту?

У лют