«Думав, що доведеться пити власну сечу». Про 68 днів у полоні та як тіло загиблого товариша допомогло вижити.

«Я після виходу намагався розповісти про пережите знайомим, рідним — ніхто не розумів мене. Слухали і не розуміли! Я злився, хотілося плакати, мені було боляче, мене все розривало зсередини, а сліз немає. Настя приїхала в Слов'янськ до мене, а я їй кричав: не доторкайся до мене, не торкайся до мене! Вона щось говорить — і все не те! Вона усміхається — а мені хочеться її вдарити. Я їй кажу: не усміхайся, не усміхайся мені!»

… Ми з Владом розмовляємо в його знімній однокімнатній квартирі в Ірпені, де якраз за графіком вимкнули світло, і через це не працює електроопалення. Влад на такі дрібниці не звертає уваги. Коли в Ірпені виникає загроза ударів російських «шахедів» і ракет, він просто зашторює вікно. Було б добре відпочити десь у Карпатах — може, в наступний раз, коли повернеться з фронту. А зараз Влад любить з балкона дивитися на озеро під домом. «Він, бачите — качка, он попливла», — радується, що качка з'явилася саме тоді, коли він захотів її показати.

Владу постійно телефонують, він через розмову зі мною ігнорує дзвінки. Але на один відповідає — це хтось з командирів. Схоже, йдеться про державні нагороди.

«Це мене на Героя України подають», — пояснює Влад, що саме йому тільки що повідомили по телефону.

З стоматологів — в нацгвардійці

У 25 років його обличчя таке юне, що навіть борода не надає солідності. І дуже мила усмішка, коли він розповідає, як без причини вивчився в Житомирському медичному інституті на стоматолога, яке мав відраза до роботи в поліклініці і як у 20 років підписав контракт з Нацгвардією України. Незабаром командир запропонував йому навчитися на офіцера.

Повномасштабне вторгнення застало Влада курсантам академії Нацгвардії в Харкові. Вже на третій день він з товаришами зайняв позицію біля села Мала Рогань. Автомат, чотири магазини, граната, в яку наказали вкрутити запал, тільки коли почнеться бій. Запал на холоді неумілими руками вкручувати може, і до 10 секунд. Автомат виробляє більше 10 пострілів за секунду. Це стільки раз його могли вбити російські автоматники, поки він возився з цим запалом.

На першій в житті бойовій позиції Влад побачив, якими жалюгідними стають офіцери, які не вміють подолати свій страх перед ворогом. Під Малою Роганню він став дорослим чоловіком.

… Курсанти тримали ті позиції місяць. Потім їм наказали повернутися в аудиторію для закінчення навчання.

«Я до війни навчався якось — у мене ж був гуманітарний факультет, робота з особовим складом, папірці. Ми стріляли по три патрони кілька разів на рік — от і вся бойова підготовка. А після Малого Рогани я вже зрозумів, яких знань мені не вистачає, щоб ефективно воювати. Я шукав ці знання по всіх інтернетах і ютубах. У мене всі зошити були исписані нотатками. Я ж офіцер, за мною ж солдати будуть стояти, вони не повинні гинути через мою дурість», — згадує сьогодні Влад.

Він закінчив академію весною 2023-го. Після навчання служив у кількох частинах — займався і папірцями, і підготовкою бійців. І тільки в наступному році потрапив у батальон «Свобода».

Штурм, окопи і знову штурм

«Чуваки в офіцерському званні не йдуть воювати разом з солдатами на позиції — це не їх робота, вони повинні організовувати підлеглих на виконання бойового завдання. А я пішов. Тому що нікому було на ті позиції заходити, людей не вистачало. І як це бути на війні і не підстрелити якогось росіянина? Як я, командир взводу, зможу віддавати накази солдатам, якщо не був в їх шкурі і не знаю їх роботи? Тому і пішов. На ”Адольфі” я був просто солдатом, а на ”Пинчері” вже сам себе призначив старшим позиції. До мене там був старший — не знаю, як про нього сказати без мату, а я після “Адольфа був готовий на все”».

10 липня 2024 року Влад опинився на позиції «Адольф». Там вже кілька днів була важка ситуація. Він застав на Адольфі трьох бійців — став четвертим. Командування попередило, що заходять на позицію десь приблизно на місяць.

«Тренер Майка Тайсона казав, що страх — це вогонь, що гріє ваш дім. Якщо його мало — в домі холодно, якщо багато — дім згорить. Страху повинно бути стільки, щоб він грів і допомагав діяти. Іде бій — стріляй, не зупиняйся. Як почнеш боятися, думати про смерть під час бою — все, пропав».

Інтенсивність російських штурмів була безумною. Через кілька днів на «Адольфі» ще двоє бійців отримали поранення. Після евакуації поранених Влад з побратимом залишився удвох. Сутки, дві або цілу вічність — він зараз не згадає. Потім по одному, по двоє до них приходило підкріплення.

«росіяни йдуть на штурм, ми відбиваємося, потім облаштовуємо позицію, копаємо цю землю, набиваємо її мішки, закладаємо дірки, тому що якщо куля пройде через такий мішок, то вже не вб'є, а тільки поранить. Знову відбиваємо штурми, знову копаємо, когось трьохсотить, когось на інші позиції переводять. Нас постійно 3-4 людини на позиціях, більше ніколи не було. Ми “Адольф” тримали 37 днів — за цей час склад бійців раз 8 змінювався. Нацгвардійці були, хлопці з 54 бригади ЗСУ. Один за одним, один за одним. А я все 37 днів там», — Влад закінчує фразу розкішним матом, в ньому і розгубленість, і здивування, і захоплення.

Готовий пити власну сечу

… Потім настав момент, коли на «Адольф» вже не могло пройти підкріплення. Коли павербанки, їжа, боєприпаси — тільки