Навідник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А4784 Валерій Коваленко «Коваль» загинув 15 лютого 2024 року поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області

Народився Валерій Валерійович Коваленко 17 травня 1996 року в селі Розкішна Ставищенської громади Білоцерківського району Київської області.

Хлопець рано залишився без батьків – вони померли коли йому було лише 16 років.
Сам будував своє майбутнє. Після 9-ти класів навчався у Жашківському ліцеї N38 на електрогазозварювальника. Здобувши середню освіту, поїхав працювати в Київ на будівництво.
Тут, на малій батьківщині, зустрів своє кохання – дівчину Ангеліну. Молоді побралися, а через рік у них народилася донечка Вероніка.
З початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Валерія Коваленка було мобілізовано Ставищенським військоматом. Деякий час він служив в територіальній обороні громади, а згодом, 19 жовтня, його забрали на навчання. Після двох місяців навчання чоловіка відправили на позиції поблизу села Синьківка Куп’янського району Харківської області. За доблесну службу, за мужність і сміливість Валерій був нагороджений медаллю «Почесна відзнака» військового командування.
В одному з боїв воїн отримав контузію і поранення. Захисник лікувався в госпіталі, але його, не долікувавши, знову відправили на передову, мотивуючи тим, що нема кому воювати.
12 лютого 2024 року Валерій пішов на позицію, а 13 лютого загинув...

Про Валерія тепло згадують його сусіди та друзі.
Найближчі друзі Дарина та Василь підтримували Валерія у скрутні моменти життя та завжди відчували його добро і вдячність. Він був відповідальним та щиросердним, добрим другом та товаришем. Попри важке дитинство та юність, не озлобився, а навпаки був доброзичливим до людей.

Сусідці Світлані найбільше запам’яталося те, яким турботливим татусем був Валерій, як любив і піклувався про свою маленьку донечку:

«Валерій – мій сусід, наші хати поруч. З перших днів війни він служив в теробороні, добрий, чуйний хлопчина. Шкода, адже такі молоді люди гинуть... Вічна слава героям!»

Кума та подруга родини Анна згадує Валерія щирим, добрим , позитивним , відвертим та надзвичайно хоробрим чоловіком, який нікого не боявся:
«Він залишив у моїй пам’яті дуже теплі та приємні спогади. Ця втрата важка для нас усіх. Валерій залишив частинку себе – чудову донечку – мою похресницю Веронічку, яка неймовірно схожа на свого тата. Наш герой відійшов у Вічність, але він назавжди в нашій пам’яті та наших серцях. Валерій пожертвував своїм життям за мир і свободу нашої країни. Вічна слава і пам’ять тобі, куме...»

Підросте колись мале дівчатко,
Як дві краплі схоже так на татка,
Принесе на татову могилу
Квіти, що із мамою зростила.

Принесе сама букет яскравий
І поплаче край могили скраю:
«Тату, татку, як же тяжко, тату,
Сироті без батька виростати.

Знаєш, тату, й сам про це доволі,
Ми з тобою вдвох – одної долі.
Вірю, що героєм ти загинув,
Боронив від ворога країну.

Але важко, але гірко, тату,
Сироті без батька виростати...

Похоронили захисника з усіма почестями на цвинтарі рідного села Розкішна.

Вічна і вдячна пам’ять воїну Валерію! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.